Чиновник, який здивував художника

У майстерні перед мольбертом я - володар, я - сильний. За порогом же майстерні - дитина. Не розумію дуже часто людей. Чому люди, які називають себе слугами народу, насправді поводяться брутально і бундючно і тих самих людей ні за що не мають. Особливо це притаманно чиновникам. І все ж винятки бувають із усіх правил.

У 1996 році переді мною постала проблема - де знайти приміщення під майстерню. Надія на Спілку художників, членом якої я являюсь, вже й тоді була дуже слабенькою, а зараз остаточно похована. Відважився я звернутись до нашої районної адміністрації, наперед очікуючи на провал, малюючи в уяві тих самих брутальних байдужих чиновників, на яких я чимало надивився за своє життя, і був за це присоромлений. Прочитавши на дверях вивіски хто за що відповідає, я постукав у двері, де прийом вела Тетяна Іванівна Меліхова. Далі почались дива: мене зустіла чарівна молода жінка з приємною посмішкою. Вона уважно мене вислухала, пообіцяла допомогти і порадила що робити, які папери підготувати, а ще через деякий час я вже був орендарем приміщення, де народились мої тепер знамениті і улюблені серед людей картини. Це зараз у мене уже 50 персональних виставок, це зараз мене вже добре знають і поважають, а тоді я ще практично тільки починав.

Тетяна Іванівна Меліхова - це людина, яка у свій час зуміла зрозуміти, що не хлібом єдиним живе людина, що зробить благородну справу, допомігши цьому бородатому художнику, себто мені. Потім вона, ставши головою Ватутінської райдержадміністрації, маючи велике адміністративне навантаження, знаходила можливість вділити хвильку і для вирішення моїх проблем. Я думаю, що таких людей, як я, в нашому районі, де вона працювала, знайдеться чимало. Які в свій час отримали необхідну підтримку для того, щоб працювати для нашої України, для її слави та процвітання.

Мене почули і допомогли. Мене здивували тим, що людина знаходиться на своєму місці і гарно виконує свою роботу. Поки що таких людей у нас не так багато, а більше таких, які займаючи високі посади, думають виключно про свої інтереси, забувши про людей, які їх на ці посади вибирали. Від нас залежить зараз хто займе знову ці крісла. Я не політик, я - художник. Я хочу  нести людям те, що посилає мені господь Бог. Я не маю матеріального багатства, бо не вмію продавати і продаватись. Мені нічого кращого в світі не треба, як здоров'я і можливості працювати для людей, але як громадянин своєї держави я не можу вже зовсім осторонь стояти від суспільного життя, тому й мені захотілося сказати добре слово про чиновника, який мене здивував, не вклавшись в створені стереотипи, людину, яка знає свою справу, професійно нею займається, мислить масштабно, різнобічно, про хорошу людину Тетяну Іванівну Меліхову.

В. Франчук