Я творю для того, щоб люди не забували що в них є душа. А ,кажуть, вона вічна…

Валерій Франчук природньо прийшов до сакральних тем у малярстві саме через відчутття священності буття, непідвладного людині. І він є рідкісною постаттю в сучасному українському малярстві з того боку, що при всьому своєму життєлюбстві, а можливо завдяки цьому, не уникає самого факту трагічності людського буття. Буття, як проблеми, що стоїть перед кожним від народження до смерти.

Людина у творах художника існує в незбагненному грізному безмірі. Вона самотня, але й осяяна любов\\\'ю Творця. Образи - краєвиди Валерія Франчука нерідко вражають могуттю, контрастами форм, старозавітньою первісністю. Але в цій суворості неможливо не відчути красу, яка змушує долати страх і любити цей безмір буття. Назагал то радше внутрішні краєвиди, ландшафт душі, в якому вібрує мінливе таємниче світло.Місячно - зелені, золотаво - сірі, прозеленкувато - сріблясті, бузково - жовтаві видива сяють, немов на межі земного й небесного.

Він оточує глядача образами, які немов виринають із руху світла. Наступної миті ненав\\\'язливо віддаляються, полишивши в душі щось пам\\\'ятке, знак, який змушує далі вдивлятися в картину, зустрічаючи інший образ, що випливає з глибин полотна. Стиль художника, сформаваний з особливостей традиції метафорично - поетичного українського світосприймання, дозволяє синтезувати в живу образну цілість конкретику емоцій, реальність часу й історичну пам\\\'ять з умовністю символів та всеосяжністю міту, що робить його полотна багатовимірними, глибоко асоціативними та змістовними.

Знайомі мотиви в яких одвічно рефлексує український дух, осамобутунюючи життя. Художник шукає його у тому, нерідко зневаженому й самовпевнено притоптаному, де "ще живе душа". Здавалося б, що за тема для модерного мистецтва: стара забута криниця? А проте Франчук малює золотисто - фіялкову "Душу криниці, забутої людьми". Мабуть, тієї самої, що її колись викопав його дід - пасічник на Хмельниччині. Й виходить, що немов дає в руки перлину, без якої світ би не існував. І чи знаємо врешті, що таке оцей світ.

Треба мати неабияку певність, щоб у часи розпаду й так званої "доцільности" відверто деклярувати, що найбільшим скарбом є така невидима або й ефемерна річ, як душа.

Художник резонує з цим глибоко - драматичним шуканням долі і волі у часі вічності - як цілого сенсу існування. Врешті інтуїтівні візії митця прочитуються як своєрідний літопис минулого вже десятиліття, але й як виразна спроба викшталтувати новий український образ.

Цей "вихід" у безмір простору і світла виявляється парадоксальним доланням самотності (у найглибшому сенсі) через співчуття до іншого. Загублена у всесвіті оселя наче для того й осяяна дивним світлом, щоб блудний син не загубив її в просторі й зміг колись туди повернутись.

Раїса Лиша "Наша віра", листопад 2000 р. №11 (151)