Допоки?

Президенту України
Віктору Андрійовичу Ющенко

Міністру культури і туризму України
Ігорю Дмитровичу Ліховому

Голові Всеукраїнського товариства „Просвіта”
Павлу Михайловичу Мовчану

Голові комісії з питань культури і мистецтв
при Президентові України
Миколі Григоровичу Жулинському

Знову відчуваю аж до болі і до холоду в душі, що десь близько по моїх слідах йде якась людина - „добродій". Він відслідковує кожен мій подих, кожну мою дію і зразу, як тільки моя нога піднімається, щоб зробити новий крок, та людська мізерність, чорною мітлою замовчування вже ретельно замітає мій слід.

Рік тому назад, в листопаді місяці, на моїй виставці присвяченій Голодоморам в Україні, яка відбувалася в Українському Домі, був присутній Президент України Віктор Андрійович Ющенко. Більше 30 хвилин я розповідав йому про непросту дорогу становлення циклу: „Розгойдані дзвони пам'яті" який налічує 130 творів. Бачив в очах Віктора Андрійовича розуміння і важливість цього циклу для пам'яті українського народу. Подумалось тоді: „...вже не залишуся один на один із цією проблемою а буде якась підтримка, буде дія і допомога з виставками. Пам'ятаю його слова: „...обов'язково треба показати цю виставку в Україні а також в Європарламенті та ООН".

І перша ластівка скоро з'явилася. Розпорядженням президента і уряду та Міністерства культури була організована по всій Україні виставка „Розгойдані дзвони пам'яті". І все! Про те, що 24 картини, це не із американської колекції, а твори українського художника Франчука а ні пари з вуст. Пройшло 12 виставок в обласних центрах Сходу і Півдня України, я вже не кажу про себе, але йде повне замовчування в засобах масової інформації такої важливої державного рівня акції, яку зібрав за все своє життя Микола Сядристий. Це той святий скарб документального підтвердження нечуваного злодіяння проти українського народу. Жодного разу не було названо наших прізвищ, як авторів, які надали свій труд для цих виставок. В Міністерстві культури на моє запитання: „Чому замовчують нас, як окремих авторів?". Мені, відповіли: „Ми виправимо цю ситуацію". Виставки йдуть далі, пройшли Черкаси, на черзі Суми, але ситуація не змінилась!

15 років чекав, що хоч раз мені дозволять показати свій цикл про голодомори гостям всесвітніх форумів. Дотепер а ні пари з вуст. Останній приклад - готують і проводять цілу низку доповідей про цей жах в історії України, на 4-му з'їзді українців світу. Багато говорили про проекти, про час коли відзначати дні скорботи, але тільки не згадали, що вже є більше 100 творів Франчука, і що треба було б, щоб українці світу побачили ці твори в Києві на форумі, виставковий зал на 5-му поверсі, де зібралася конференція по Голодомору, пустував. Тим більше, що я не збираюся цей цикл продавати за кордон, а хочу подарувати музею Голодоморів України в м. Києві.

Нічого не змінилося шановні. Мітла тихо, як і пройдешні 14 років, але вперто хоче замести мій слід і слід і моїх колег, які працюють по темі Голодомору, щоб не пам'ятали і не бачили їх і мене.

В світі сприймають мою творчість, як суто українську, як біль за нашу святу землю, як пісню про Україну. А тут, на рідній батьківщині, я нікому на державному рівні, як і моя творчість, не потрібна. Хоча вона потрібна простим українцям, які пам'ятають своє минуле і дбають про майбутнє.

Після злету - байдужість, черствість, зневіра а мітла знов мете.

Валерій Франчук
Микола Сядристий