А світло і в темряві світить…

...День, коли мені треба було доїхати до свого героя, художника Валерія Франчука на його Троєщину, скидався на всесвітній потоп. Розверзлися хлябі небеснії і струмені води, що линули з неба, не припинялися зранку. Навіть швидкоплинним іномаркам, що намагалися пробитися крізь стіну води до якоїсь землі обетованої, здавалося, не знайти порятунку від природної стихії.

Щодо мене, я була, зрозуміло, в числі пішоходів. І моя "земля обетована" була не так уже й далеко до дитсадка, у вільному крилі якого Валерій орендує кімнату під свою майстерню.

Тут мешкають його картини, які поки що ніхто не "усиновив". Звідси вони вирушають на виставки, сюди потім повертаються. І, можливо, саме тут, а не вдома, живе душа художника. Адже під час роботи народжується і втілюється його думки і почуття, найпотаємніші спомини і найсміливіші мрії. І поки стіни цьго приміщення належать Франчуку, простір, ними отчений, нагадує крихітний острівець посеред бурхливих хвиль людських бід, зрад, розча- рувань, що захльостують наше життя. Сюди прибиває всіх, хто шукає за що вхопитися, щоб набрати повітря перед новою дорогою. Щоправда, можна з деяким співчуттям передбачити розгубленість тих, хто потрапив сюди вперше і несподівано, звіддаля, з бурхливої безодні бездуховної реальності у світло цих вікон, певно і справді здавалося тим, хто саме тут шукав порятунку, земля обетована сповнена безхмарним сонцем і радістю, котрій немає кінця.

Насправді ж на полотнах Франчука все далеко не безхмарно. Душі, що потребують реанімації, тут оперують без наркозу.

Втім, тут і приходить перша надія, бо тіж самі Франчукові твори свідчать: як би не було важко його народу, знищити його не дано нікому. І скільки б не вбивали і не висилали його пращурів з рідної землі, там все одно лишалися посаджені ними дерева, викопані ними криниці. І мамина хата, котру то заливало грозовим дощем, то по дах засипало снігом, крізь який шлях до сонця доводилося розкопувати зсередини лопатами  і руками - вона й досі стоїть у селі Зелена на землі древньої Хмельниччини. І мати Валерія досі ще, дякувати Богу, виходить з хати на вулицю, щоб у гарний день посміхнутися сонечку, а перед грозою, що насувається, сховати все, що гроза могла б знищити. Мамина постать - часта гостя на його полотнах.

Хата його дитинства, образ жінки, яка врятує і втішить, золоті куполи давно вже зруйнованої в їхньому селі церкви - все це з\'являється на полотнах Франчука досить часто, якщо не реальним зображенням, то згадкою, присутністю світла, яке завжди вступає в нього в боротьбу з темрявою. Складна і драматична доля рідного народу, сюжети біблії та історії, допомагають йому створювати дуже цікавий літопис рідної землі та свого народу. А ще - він часто малює душі. Душа, на його глибоке переконання, є у всього - у дерева, у вітра, у води. Душа землі постає на його картині понад свіжою борозною. "Душа забутої людьми криниці" - сумними очима проступає на зрубі старого колодязя який ставив колись давно у Зеленій дід Валерія. Селяни довго ходили сюди за смачною живою водою. А потім перестали ходити. От і сумує душа забутої криниці.

Є душа і у старої верби. Її теж розгледиш, коли вдивишся. Хоч дівчатам, які танцюють навколо неї купальської ночі, ніколи не вдивлятися в тиху таємницю дерев. Вони гадають на своїх суджених, кидаючи вінки на воду. Та колись і вони побачать приховане диво і помітять вражено, що душі землі і води, верби і криниці напрочуд схожі між собою і нагадуть печальне і світле жіноче обличчя. Важка в тієї одвічної жінки місія, щоб там не було, яка б не налетіла буря, тримати на цьому світі віру, любов та надію.

Ось чому на полотнах художника крізь суцільну, здавалося б, темряву, завжди пробивається світло. Тому і знаходиться майже завжди на його картинах місце для тихої церковки, тієї самої, чий золотий куполочок вже давно недобрі люди стягли в Зеленій з неба на землю і потопили в чорному ставку за селом. На картинах же Франчука вона знову жива і тихо світиться на тому самому місці. І світло це розноситься далеко у часі і просторі, не згасає до кінця, що б не малював художник. Якщо навіть у нього буває на полотнах темна ніч, та світло ллється з якогось далекого віконця, а якщо на картині стандартні ряди сірих людських кварталів із тисячами самотностей за вікнами - над ними вгорі все одно несеться вільний вітер, розриваючи міський смог і відкриваючи зорі небесні.

Людям на картинах Франчука зовсім не легко жити. Декого їхні важкі гріхи так і прагнуть вдавити в землю, розчавити. І все ж - таки, хай і з опущеними додолу очима і з печальними обличчями, вони завжди ідуть на його полотнах вгору, важко долаючи крок за кроком, повільно по діагоналі піднімаючись від злого до доброго, з чорного до світлого. Їх манить і кличе в небо чийсь майже невидимий прозорий і світлий лик...

Один поет, з яким художник ніяк не міг познайомитися, довгий час був безмовним і постійним глядачем на багатьох виставках. Працівники музеїв і галерей, де проходили виставки його картин, казали Валерію, що приходив і знову сидів перед його картинами кілька годин один чоловік. А потім ішов, не називаючись, нічого не написавши у книгу відгуків. Лише багато років по тому, на виставці в Каневі на Тарасовій Горі Франчук нарешті познайомився з таємним шанувальником. Тоді нарешті і сказав йому канівчанин Олексій Софієнко: "Ти малюєш фарбами те, що я пишу словами..." Правду сказав поет. Його віршовані рядки душу картин Франчукових змальовують майже точно: "Минулим, нинішнім, прийдешнім оповіває сягнистий час. І захекану землю, і згорблену хату, з вікнами повними сліз. Бачу матір мою молоду. Зі мною іде, ще не народженим, посеред пустища століть. Ось іде вона долею сиво, і корчиться світ в очі сонця. Хочу йти поруч з матір\'ю, лечу навперейми її літам, лечу молодим громом посеред вітру. Та тільки серце своє поколов об зойки поранених лун... Хочу йти поруч з матір\'ю, а вже йду їй назустріч сивим дідом. І сухими руками прозорими до неї тягнусь, як дитина, очима кричу стоголосо: "Мамо, погляньте, це ж я!.." Та тільки мить кам\'яна розчахнулась вербовою тишею... Я дивлюсь їй услід сивим часом, і вербову тишу перегойдую в полиновій колисці, і захекану землю, з вікнами, повними сліз... Іде мати моя золота крізь мій зойк, крізь мій біль, крізь моє життя. Іде сиво полем вічності, іде вічно, молода - на всі часи..."

Правий і точний поет - в аурі його рядків, у їхній дивній печалі і впертому пошуку світла - закодовано секрет творчості, як самого поета, так і художника, якого поет давно вважає своїм духовним побратимом і однодумцем.

Духовне братство, як і духовна непримиримість, досить дивний анахронізм нашого риночного часу. То колись давно перебували у непримиренній ворожнечі між собою ідейні вороги. Тепер не лише в бізнесі, а й у мистецтві розправляються лише з тими митцями чиї успіхи несуть загрозу їх статусу, їхньому благополуччю, збудованому на ігноруванні інших, менш поворотких колег.

...Кому ж загрожують втратою благополуччя роботи Валерія Франчука, з отими прозорими церковними куполочками, майже не помітними серед жорстких кутів і ліній реальностей?

Очевидно, комусь - таки загрожують - чи то втратою власної популярності, чи то взагалі колишньою перспективою перемоги добра над злом і світла над темрявою. Це, до речі, не так вже й безболісно для нинішніх процвітаючих співців солодкого гріха людського, адже, коли переможе ідея світла, на темряву і вседозволений гріх уже не буде такого попиту...

Одне слово, хоч і невідомо, кому саме, але враження таке, що дуже вже не хочеться, щоб Валерій Франчук лишався Валерієм Франчуком. Не відомо кого, але когось мабуть і справді дуже дратує, що ось уже п\'ятидесята персональна виставка його робіт збирає повні зали глядачів. У 1998 році, коли перший раз творчість художника було висуното на здобуття найголовнішої в Україні премії імені Тараса Шевченка, під виставкою його робіт було відано аж п\'ять залів столичного музею Великого Кобзаря. І усі вони були сповнені глядачів, а книга відгуків все товстішала від їхніх подяк і вражень.

Щоправда, премію він тоді не одержав, її присудили іншому претендентові. І тоді, нарешті на якийсь час задоволено змовк злий голос в телефоній трубці, що до цього не раз наполегливо радив йому "не висовуватися" (не лише на премію, а взагалі), "не лізти поперед інших".

Втім, не лізти поперед інших Франчук не може. Щось незбагненне, що сильніше за нього, все одно, піднімає його на світанку, веде в майстерню. І він знає, що сьогодні знову писатиме свій дивний художній літопис боротьби свого народу із земними гріхами, із земним злом на шляху до небесного храму. Сумні люди на черговому його полотні знову блукатимуть у пітьмі, але хтось прозорокрилий там, нагорі, кликатиме їх до себе. І буде ясно видно, як печальні люди повільно, але вперто рухаються знизу догори, від землі до неба, повз похилені бідні хати свої, повз верби і криниці, спочатку туди, де летять журавлі і чайки, а потім вище, де тихо сяє невимовним світлом ота сільська церковка.

Валерій Франчук досі не має ніяких почесних звань чи державних відзнак за своє мистецтво. Просто час від часу і в професійних і в глядацьких колах говорять, що то несправедливо. І ця думка нікуди не дівається, вона літає у просторі між його майстернею та виставковими залами, між майстром та глядачами. Комусь, як і раніше, подобаються його непрості картини. Комусь, як і раніше, все це дуже не подобається. Більше всього не подобається те, що він продовжує працювати.

Ще в дитинстві з маленьким Валерієм відбувалися дивні випадковості, ніби Доля готувала його до чогось важливого, раз по разу випробовуючи на міцність його дух. І до сьогодні не відомо чи кінець вже тим випадковостям, чи долання труднощів та перешкод і надалі відбиратиме фізичну силу, міцність духу яку він відав би творчості.

Та, чим більше випадковостей, тим впертіше думається, що оте світло, яке лине до нас з його картин крізь суцільну темряву - темряву не влаштовує. І що не якийсь цілком конкретний заздрісник влаштовує йому ці перешкоди, а саме темрява, яка все більше з усіх боків оточує наше життя, задалася метою послабити працездатність художника, не дати йому зберегти хоча б на полотнах світло духовності, вже мійже знищене темрявою в реальному житті.

Життя триває. Ось уже і позаду цілих п\'ятдесят два роки, що прожив на землі художник. І міркуючи сьогодні над його життєвим шляхом, не можу не прийти до дещо дивного висновку: ні, то не якісь там конкрктні "брати - художники" через елементарну заздрість намагаються завадити його роботі. То усе земне зло, яке нас майже перемогло, мститься йому за світло, яке він малює. Справді, без таких як він темряві було б набагато легше святкувати свою перемогу над цією країною і над цим народом, знову обдуреним, знову прини- женим в силу обставин, що склалися.

Такі, як Франчук, заважають вважати населення цієї країни бидлом. Він ніколи не скорявся обставинам, що його оточували: з нього хотіли зробити злочинця, а він став співцем Добра і Світла. В нього не було грошей на дорогі та недовговічні пензлі, тоді він узяв до рук звичайний штукатурний шпатель, яким і малює свої картини. Зате відтепер його широким і водночас філігранно точним і витонченим мазкам, кажуть критики, немає аналогів, і руку Франчука завжди швидко і безпомилково впізнає кожен, хто хоч раз його картини бачив.

У цих вишуканих мазках залишається на полотнах Франчука наша сучасність. І чого, здавалося б, бути невдоволениму всесвітньому злу? Хай би торжествувало перемогу, купаючись у сумній тональності цього літопису, цієї антології зневіреного людства.

Та в тому - то й річ, що отой впертий Франчук ніяк не хоче відмовитись від зображення Світла. Воно пробивається на кожній його картині - то крізь освітлене вночі віконце отієї похиленої хатинки, то в живому обличчі верби чи води, в зеленому молодому вітрі, що будить мертве кам\'яне місто і, звичайно в одвічному світлі церковних склепінь, що оживають і після того, як їх руйнують що ні у воді не тонуть, ані у вогні не горять, саме тому, що тут жорстока правда реальності завжди освітлюється світлом віри, надії, любові, а їх ніякому злу не знищити ніколи, доки лишаються на землі птахи, дерева, криниці, діти...

Оцього світла темрява художнику не може пробачити. Намагається мстити- ся. Та він чим далі, тим менше її боїться. Мабуть відчуває за собою той захист, перед яким безсиле будь - яке зло...

Елла Давиденко
Заслужений журналіст України