Мистецький світ Валерія Франчука

"Народність творів В. Франчука без­заперечна. Вони переконують в тому, що вітчизняний живопис здатний до­сягти натхненних творчих злетів без наслідування і самоповторення" - ці слова Платона Білецького, як на мене, найбільш точно визначають суть твор­чості Валерія Франчука і його самобут­нє місце у сучасній українській образо­творчості.

Його твори пізнаєш на будь-якому вернісажі. Часто вони вириваються із контексту сучасних пошуків нової об­разно-пластичної мови, своєю могутніс­тю, щирим почуттям і справжньою українськістю. Працюючи на межі фігуративної і абстрактної побудови ком­позиції, він не втрачає зв'язку із тра­диційною архітектонікою української картини.

В його роботах ніби присутня якась особлива стиснена пружина, що драма­тизує, напружує до краю полотно і якій художник зумисно не дає випрямитись, передаючи напругу своїх емоцій нашо­му серцю. Даючи змогу нам самим ро­бити вибір.

Художній світ Франчука відкритий до сучасних філософських течій у мис­тецтві. Правомірно тут говорити, на мою думку, і про гуманізований екзи­стенціалізм пізнього Сартра, з його проголошенням гострої відповідальності митця за все, що відбувається, закликом у наш переломний час, який часто ставить людину перед лицем ме­жових ситуацій не просто споглядати світ, а переробляти його. Його мистецька мораль не дає глядачеві спати у за­бутті. Оте Маланюкове, що українсь­кій душі бракує почуття трагічного попри всю трагічність української істо­рії, Франчук дає у своїх полотнах, при­мушуючи повернутися навіть не подум-ки, а болем серця до тих трагічних сто­рінок життя українства. Його психоло­гічна і мистецька самостійність, вели­кий такт і справжня любов робить це по-мистецьки виважено, не деклара­тивно, а тому дієво.

Валерій йшов до успіху за традицій­ною формулою: "... а талант і сам проб'ється". Навчання у Миколи і Ал­ли Мазурів, Київський художній інсти­тут, участь у 78 виставках, 34 з яких персональні, понад 1200 робіт, значна кількість яких у кращих музеях Украї­ни, приватних збірках за кордоном, вже звичні, але стимулюючі до праці "ти­ночки" і "перелази". Власне, ця всеперемагаюча потреба працювати, вперте уміння йти з випередженням часу, і ро­бить його твори непересічними, хоч і позбавляє певною мірою життєвого комфорту. Нестримний лет його уяви швидкими "Небесними гонами" долає непросту земну путь з палітрою неспо­кійних фарб "Художника".

Остання велика виставка Франчукових робіт до 50-річного ювілею митця у київській галереї "Лавра" (що, до ре­чі, теж відкрилася внаслідок пожежі з другого заходу) засвідчила зрілого і міцного майстра, світ великий і само­бутній.

У "тихому і теплому світі пройшли мої дитячі та юнацькі роки, - розпові­дає художник. - Там змалку запах ме­ду батьківської пасіки заколисував мої мрії. Донині у снах літаю над рідною моєю Зеленою, над тими великими яворами, під якими стояла наша стара ді­дова хата під соломою із земляною до­лівкою і високою призьбою". Пам'ять міцно тримає в душі Валерія і дідову криничку, і розмальовану на Велик­день мамою піч, і зруйновану по-злодійськи вночі стару дерев'яну церкву, що часто з'являється у снах ("Світли­ця душі моєї", "Ще не протоптані стежки" та ін.). "Там на самому денці моїх спогадів, у тій безмежній, неосяжній висоті пам'яті, залишилася моя сльоза - дитинство... Моя мама і батько, їхні помисли прищепили мені з тих малих років святу любов до України".

Глибокий пласт пам'яті, масштаб­ність мислення часом не дозволяє вкластися в одну композицію, тому ху­дожник часто звертається до триптихів. І це не лише притаманна народній образотворчості оповідність, а насампе­ред прагнення якнайповніше переда­ти всю неосяжність і плинність життя, історії, людських почуттів: триптихи "Руїна", "Відлига і приморозки", "А пам'ять омела", "Остання весна" та ін. Всі вони закорінені в українську образ­ність і історію та одночасно є відгуком на сучасне суспільне життя України. В них сповідь і про рід Франчуків-Кобилянських, що йде. як і більшість родин України, з віків, попри трагічні колізії XX століття.

В. Франчук намагається пояснити світ із самої людини. Вона для художника - самоціль, а не засіб. Згадаймо, на жаль, замулене людським прогресом Кантове: "Найголовнішим предметом, у світі є людина, через те, що вона для себе є остання мета... Право людини має вважатися священним". Це право, художник не лише стверджує у своїх роботах, алей й змушує глядача діяти у відповідності.

Предметом і метою творчості В. Франчука є людська душа. Його картини ніби діалог митця і глядача. Власне світочуття та своя емоційна оцінка історії і сьогодення з дивним творенням візуального образу тих емоцій, часом лише легким натяком чи ефемерними абрисами, резонують із душею реципієнта, що має вичленити, змоделювати з полотнах - художника згідно власного співпереживання, власної ідеї у чому, на мій погляд, особливість мистецтва В. Франчука. Прагнення малювати людські емоції, порухи людської пам'яті погодьтесь у малярстві не зовсім звично і межує з можливостями образотворчого мистецтва. В. Франчук дає кожному можливість творити образ влас­ної "Душі криниці, забутої людьми", що як вічне родове джерело мас живи­ти спраглу душу і повертати до одвічних святинь українця. Жива краплина води бачиться художником символічно як оболонка Всесвіту: "Я творю для того, щоб люди не забували, що в них с душа. А, кажуть, вона вічна".

Подібно легендарному Сізіфу Франчуковий Шевченко ("Спас") вкотре зно­ву і знову котить важку ношу наших грі­хів забуття і підступності, сподіваючись на наше душевне очищення і здатність прихилитися до родового дерева.

Митцеві дано відхилити легку, майже прозору для нього завісу, що за висловом А. Бергсона, повішено між нами і нашою власною свідомістю. Художник не маніпулює особистістю, а намагається творити її в яскравих рефлексах сучасної епохи, повертаючи до історико-мистецької пам'яті. Він справді близький до інтуїтивістського розуміння категорії "часу" і "пам'яті", творчої думки минулого у сучасному. Суб'єктивно-психологічна інтерпретація часу виразно присутня у полотнах В. Франчука. Ось у білопінному буянні "Цвіту яблуньки" постають дитячі спо­гади про матір, завихрені життєвими бурями з тривожним мотивом, часто присутнім у картинах, що нагадує тем­ний скошений провулок. А "Крижане сяйво" нічного міста живе ледь влови­мими абрисами-натяками людських ба­жань, роздумів і спогадів. "Багато із то­го, що я малюю, - я не бачив наяву, це інтуїція, підсвідомість, спогади, що формуються в ідеї, образи", - говорить В. Франчук.

Часом здається, що пензель худож­ника не встигає за думкою. І це спо­чатку нервує, змушує напружуватись, вдивлятись. Але згодом якимсь чаром залишається емоція, полонить глядача. Тоді щастить ввійти в цей чистий незайманий відкритий світ художника, з його одвічним прагненням українця осягнути життя у всій його повноті і високості. І якщо говорити про пошуки українського стилю в сучасній образах творчості, то тут він присутній у потужному внутрішньому життєвому потенціалі полотен В. Франчука. Одно­часно вони інтимні, без зовнішніх ефектів, художник шукає індивідуальний ключ до кожної людської душі. Його пластичний живопис органічно пронизаний українською символікою, чи­тати яку художник змушує нас самотужки включаючи історичну пам'ять. Скажімо, великої чистої праці душі ви­магає його триптих "Три вечори життя". Зберігаючи канон, традиції укра­їнського малярства, він знайшов свій пластичний вираз. В розірваних рит­мах сучасності, що асоціюються з три­вожним нервовим штрихом художни­ка. Франчуку вдається невловимими засобами пластики передати дзвінку чисту неперервну мелодію української душі.

Простежуючи еволюцію художника у пошуках стилю, зауважу різницю між сучасними і творами десятирічної дав­ності. Барвисті, яскраві у своєму фольклоризованому виразі - "Ой там на товч­ку, на базарі", "Ситуація". Уже десь, умовно кажучи, триптих "Відлига і приморозки" є пошуком нових плас­тичних рішень осмислення історичних пластів українського буття ("Скорбот­ні прощання", "Дух надії", "Грудень після весни"). Контури зображень роз­миваються в часі історії текучістю кольо­ру людських почувань і сподівань.

Минуле ніколи не полишає нас, а ні­би стає нашою тінню. Художник уміє з глибин позасвідомого відшукати ті вра­ження, що живуть в нас і резонують від доторку реалій. Минуле як цементую­чий матеріал для сприймання його тво­рів - "Казка вечірнього світла", як уро­чистий золотавий тріумф погідної го­дини; червона гаряча хвиля "Гри у піж­мурки"; попелястий туман невідомос­ті у "Вдосвіта"; бузковий приморозок "Туги".

Ламані лінії нашого часу з його глобалістикою, прагматизмом, творенням віртуального простору - "Старе гніздо", "На пасовисько", "Солярис". Суха вічність мазка, раціональність колажно-асоціативно мислення ("Четвертий вимір", "Повне затемнен­ня"); швидка ескізність безжального поступу часу і одночасне намагання зу­пинити його, змусити задуматись, зачепити за живе своєю щирістю і від­критістю ("Вдовина весна", "Іконопис­ці"). Такий Валерій Франчук.

Вселенським драматизмом прониз­ливих чорно-червоно-жовтих фарб, граничним напруженням нервових мазків приголомшує "Реквієм. Пам'яті В'ячес­лава Чорновола", б'ючи у груди Стусовим:

В мені уже народжується Бог
і напівпам'ятний, напівзабутий,
немов і не в мені, а скраю смерти -
куди живому зась.

Високий інтелектуалізм художника, органічно позначений національним світовідчуттям і власним мистецьким стилем - ця високість і безмірність швидкоплинного у своїй вічності бут­тя мчить нещадним поривчастим віт­ром у вітті старого дуба ("Зов золотого дуба"), крізь тишу забутих церков ("Там ще живе душа"), бринить під крилами дивоптаха ("Видіння"), ше­лестить сухими маківками у глиняно­му горнятку ("Дитинства сон"), ко­титься возом "Чумацького шляху", щоб покаянно спинитись перед ликом "Засмученого Спаса".

Тетяна Андрущенко (Київ)